«Тільки там, де читають батьки, зростає дитина, яка читає»
Як викликати у дітей інтерес до читання?
1. Читайте тільки ті книги, які подобаються дітям.
2.Читайте не більше 10-15 хвилин.
3. Зосередьте увагу дитини, тільки на читанні.
4.Якщо дитина стомилась, зробіть фізкультурну паузу.
5. Не бійтесь хвалити дитину.
Пам’ятка для батьків
Щоб дитині було цікаво, з’ясуйте значення незрозумілих слів.
Запитайте, чи сподобалось дитині прочитане? Чим? Що нового вона дізналась?
Попросіть дитину розповісти про головного героя, головні події.
Запропонуйте дитині намалювати малюнок до епізоду, який сподобався.
Побажання
Батьки повинні виховувати дітей особистим прикладом.
Тому:
Вдома повинні бути власні книги й у дорослих, і у дітей;
Збирайте не рідкісні книги, а цікаві вам і вашим дітям.
1.Читайте вашій дитині поштові листівки, газети, інструкції на коробках з- під дитячого харчування. Це дуже важливо для дитини.
2.Доки дитина росте, показуйте їй малюнки та збірки оповідань. Кольори і форми вразять її, а слухання веде до вивчення.
3.Регулярно відвідуйте бібліотеку. Дозвольте дітям вибирати книги самостійно.
4.Читання перед сном повинно стати регулярною сімейною традицією. Якщо для читання будуть вибрані правильні книги, то навіть старшим дітям буде цікавим читання вголос.
5.Пам’ятайте про поезію! Короткий вірш – це найкоротший спосіб привернути увагу на деякий час.
6.Заохочуйте дітей до читання вголос в той час, коли ви готуєте, прасуєте, шиєте, займаєтесь пранням білизни.
7.Використовуйте тебебачення, щоб привернути увагу до читання. Більше читайте про людей, країни і різні речі, котрі цікавлять вашу родину по телебаченню.
8.Тримайте вдома безліч матеріалу для читання. Зберігайте дитячу літературу на нижчих полицях, щоб діти могли її легко дістати.
9.Нехай ваша дитина побачить Вас за читанням. Розмовляйте про те, що читаєте.
10.Даруйте книги дітям. Цим Ви дасте зрозуміти, що книги – особливі.
Щоб дитина любила читати, батьки теж мають читати,
- Іан Вайброу
Дитяча література має своїх героїв. Іан Вайброу — всесвітньо відомий британський письменник, один із тих небагатьох дорослих, які чудово знають “дитячу мову”, та за сумісництвом автор понад 100 книжок, які читають у 28 країнах світу.
Одним із найпопулярніших героїв Вайброу є симпатяга Маленький Вовчик, що віднедавна став україномовним та встиг підкорити серця юних українських читачів.
На запрошення видавництва “Старого Лева”, Іан Вайброу відвідав львівський Дитячий Фестиваль і розповів нам про те, чому пішов у дитячі письменники, а також зізнався у своїх симпатіях до маленьких читачів, батьків, що виховують книжкових ентузіастів та... їжаків.
— З якою місією Ви відвідали Дитячий Фестиваль, що нещодавно проходив у Львові?
— Як і усюди — заохотити дітей до читання у еру дисплеїв та Інтернету. Є чимало речей, які їх відволікають. Вони наперебій говорять, що не люблять читати, тому що це надто складно. Набагато легше подивитися телевізор. Так, на початку книжки — це важка робота, та згодом вона приносить плоди, але дітям це важко зрозуміти. Найважливіше, щоб дитина бачила, з яким задоволенням читають дорослі. Не можна змусити її сприймати книгу серйозно, поки вона не побачить, як читають її батьки.
— Тобто, щоб читала дитина, потрібно насамперед привити читання батькам?
— Так. А ще, коли десь у 9–річному віці діти починають читати самі, батьки полегшено зітхають, мовляв, як добре, що не потрібно вже читати їм уголос. І припиняють це робити, або й взагалі перестають проявляти інтерес до читання. Але це надважливо. Ви не можете сподіватися, що дитина стане книжковим ентузіастом, поки не усвідомить, що читання є й у повсякденному житті, а не лише у школі.
— Чому ви почали писати для дітей? Я знаю, що вас у свій час надихнули “Щоденники Адріана Моула” авторства Сью Таунсенд. Що у них особливого?
— Я тоді був учителем англійської в школі, обожнював цю роботу. І взагалі постійно щось писав замолоду. Але це були романи, п’єси, вірші тощо. Та все почалося лише тоді, коли я задумався про цільову аудиторію. Я почув “Адріана Моула” по радіо. Розповідь йшла від першої особи, це були короткі розділи (це ж щоденник), а також багато жартів і паралелей із повсякденним життям англійців. І я вирішив, а що, я теж так можу. Тож почав думати над темою і націлився писати для дітей 11–12 років.
Читайте також: 13 книг, які сподобаються дитині
Аж раптом замислився — а хто ж купляєдитячі книжки? Ні, зовсім не діти. Переважно це жінки. Тітки, бабусі, матусі, старші сестри — вони є основними “постачальниками” книжок малечі. А тому вирішив написати те, що і жінкам би сподобалося. Відтоді пишу лише для певної вікової групи дітей із додаванням чогось, що і дорослим було б до смаку. Такий собі бонус.
— Але ж ви також пробували себе і у дорослій літературі?
— Якщо збираєшся видати книжку, потрібно уявити, на яку полицю вона потрапить. Тож як тільки почав думати про цільову аудиторію — вона вималювалась відразу. І тоді прийшов успіх. У дорослій ж літературі особливого успіху ніколи не мав. І відколи мене почали публікувати як дитячого автора — саме цим на життя і заробляю. Книжками ж для дорослих не переймаюсь.
— У чому основна різниця написання книжок для дітей і дорослих?
— Гадаю, однією з відмінностей є те, що у дитячій книжці має обов’язково бути якась позитивна розв’язка, якщо не повний “хепі енд”. А ще — чітка послідовність сюжету, у той час як у дорослій книжці він може бути хаотичнішим і навіть незакінченим, дозволяючи дорослим додумати фінал. У дитячих книжках потрібно прозоро вимальовувати героїв і мати чітку структуру: початок, середина оповіді і закінчення. Необхідно утримувати дитячий інтерес і знайти таку мову, що буде для них зрозумілою і не відштовхне. Потрібно писати дитячою мовою. Але от для тінейджерів я б вже не зміг писати, тому що більше не розмовляю “тінейджерською”. А для мене мова у книзі — головне.
— Як вважаєте, діти менш вимогливі щодо того, що саме читати?
— Якщо ви про те, чи потрібно усе для них спрощувати і писати менш якісно — то не думаю. Але що таки потрібно робити, то це враховувати їхній незначний досвід та інтереси. Скажімо, жодна дитина в Англії зараз би не прочитала “Книгу Джунглів” Кіплінга, вона для них надто складна. Але вони б запросто прочитали її діснеєвську версію. Чи, приміром, “Аліса у задзеркаллі” — дуже складна мова. Не певен, що багато сучаних дітей читали її самотужки. Тож я думаю, потрібно розуміти можливлості дитини.
— Офіційний старт вашої письменницької кар’єри відбувся у 1989-му, коли вийшли “The Sniff Stories” (Історії про Сніфа). Але, фактично, писати ви почали ще у дитинстві. Розкажіть про історію з дохлою кішкою у коробці, коли вам було 10?
— Це просто оповідання, яке я написав, і воно повеселило усю мою родину. Саме тоді я відчув смак до написання історій, які б викликали живий інтерес. Проте першим творінням, яке принесло мені гроші, була п’єса для дітей, яку я написав у студентські роки. Тоді приїхала режисер з Лондона і заплатила мені за неї 100 фунтів, а п’єсу потім ставили у Вест Енді. Після цього у мені прокинулася жага до писання. Але пройшло ще чимало часу, перш ніж мене знову опублікували. Та цей час не пройшов намарно. Вважаю, що усі події у житті є джерелом тем для книжок. У мене було нічим не примітне дитинство, мене досить посилено виховували. А тому мені були потрібні ці всі роки вчителювання і становлення, щоб самому стати цікавішою особистістю і мати цікавіші теми для книжок. Хто ж про тебе читатиме, якщо ти не цікавий хоча б у чомусь?
— Як вам вдається відчувати, що буде цікавим для дітей? І як ви знаходите отой баланс між зовсім дитячими темами і тим, що сподобалося б дорослим?
— Гадаю, це тому, що я сам читач, а отже знаю, що мені цікаво. Мені подобаються книжки, читаючи які ти можеш сказати “о, я теж так роблю” або “і у нас так в сім’ї заведено”. У дитинстві, коли я нудився, то сідав біля вікна і намагався поцілити пальцем у літак у небі, наче стріляв у нього. Піф—паф! І, пам’ятаю, у якійсь книзі герой теж це робив. А це відразу — ух—ти, ще хтось у світі робить так само! Тому я люблю авторів, які діляться своїми секретами, і сам намагаюся дотримуватися цієї тактики.
— Ваші книжки вирізняються чудернацьким гумором і є дуже близькі дітям. Це через ваше вчительське минуле?
— Мабуть, так. Воно значно допомогло “вивчити” дитячу мову. Але я не встигаю за усіма змінами, американізацією мови, тощо. Пам’ятаю, підлітки писали на екзаменах з творчості того ж Шекспіра: “Коли леді Макбет побачила Дункана із ножем у грудях, вона така: “Wow!”” (сміється). Щось таке. Погано я вмію імітувати говір тінейджерів.
— Ви пожертвували вчительською кар’єрою, щоб повністю присвятити себе письменництву. Коли-небудь шкодували про своє рішення?
— Я не пожертвував, вона була свого роду відправною точкою, завдяки якій я згодом прийшов до писання. Коли був зовсім молодим, то думав, що ніколи не полишу школу, так я любив це діло. А потім почав заробляти як автор і мені просто вистачило духу, щоб змінити професію. І я ніколи не шкодував. Коли викладаєш, то уся твоя енергія, усі думки спрямовані на роботу і дітей. І це чудово. Та коли припиняєш це робити — маєш цілий день, щоб “виносити” гарну ідею для книжки. Настає неймовірна свобода і я був задоволений.
— А чи було це правильним вчинком у фінансовому плані?
— О так. Адже я писав, як навіжений. Коли почав, то настрочив 10 книжок за рік. Просто відчував, що маю зробити кар’єру. А тому писав, наче божевільниий, і у перші ж роки вже мав книжок із 50. Потім трішки зменшив в оберти, але часу на це у мене було вдосталь.
— Але ж це така індустрія, де успіх залежить не лише від вашого таланту, але й від кон’юктури ринку. І що популярне сьогодні, може опинитися “на узбіччі” завтра...
— Це правда, і видавці постійно тобі відмовляють. Складні часи. Але мені пощастило у тому, що люди часто підкидують мені хороші ідеї для книжок. Скажімо, кілька років тому хтось сказав мені: “Сурикати! Вони ж круті, люди їх обожнюють! Напиши щось про сурикатів”. І я подумав, чому б ні. Щоправда, я нічого про сурикатів не знав, але почитав про них і написав книжки (серія “Meerkats at Madness” — 24).
— У вас також особлива симпатія до їжаків. Чому?
— Певною мірою цьому посприяв випадок. Я збирався розвести вогнище у своєму садку, щоб спалити старі гілки та суху рослинність. Встромивши вила у кучугуру гілок, я помітив, що мало не вцілив у їжака. На щастя, я його не вбив. Але був дуже гордий тим, що їжак завітав до мого саду. Нечасто вдається побачити цих тварин. Буває, побачиш їх розчавленими машинами на дорозі, але отак вживу і зблизька — це рідкість. Я їх дуже люблю. Такі лякливі істоти, проте вміють гарно захищатися. Мене навіть запрошували вступити у товаристо із захисту їжаків (іронічно усміхається)
— Ваша думка щодо перспектив розвитку книжкової індустрії?
— О, тут криза. Ніколи не знаєш, що робити. Обертів набирає нова технологія, електронні книжки, і цим не можна нехтувати. Цілком можливо, що електроніка згодом замінить чимало паперових книжок.
— Тобто ви вважаєте, що у традиційних книжок немає шансів поряд із електронним відповідниками?
— Гадаю, саме у дитячих книжок є усі шанси “вижити”. Просто тому, що вони рідко бувають електронними. Вони тактильні, їх можна помацати, понюхати, і вони дуже відрізняються від решти книжок. І як “технологія” вони просто геніальні! Бо можна швидко гортати вперед і назад, нагадуючи собі прочитані моменти, уточнюючи імена героїв, деталі сюжету. А усі ці книги—панорами, усі ці ілюстрації, які ти відкриваєш, перегортаючи сторінку. Усе це дуже важливо, а для дітей і поготів. До того ж, часто дитячі книжки — це просто витвори мистецтва, неймовірно гарні. Мати конгломерат літератури у електронній машині — це зовсім не моє.
Я люблю переглядати книжки і думати “щось я нічого не пригадую з оцієї” або “о, пам’ятаю, як я це читав”. І це — частина твого життя, такі собі кілометрові стовпчики у твоєму досвіді. У нас в Англії є такий вислів: “Книжки — прикраса для кімнати”. І це правда. Не можу уявити свого життя без книжок, що прикрашають моє помешкання. Маємо нові технології, які можуть згодом замінити книжки. Та я не думаю, що вони їх повністю знищать, гадаю, паперові книжки таки залишаться. А ось у дитячих книжок найбільші шанси на це.
— Сучасні діти — покоління Інтернету. Що потрібно робити сучасним батькам, щоб заохотити їх до читання?
— Читати самим. Найкраще, що можна зробити у цьому плані для дитини — показати, що ти читаєш. Я от проводжу експеримент у школах, коли мене запрошують туди для виступів. Перевіряю навички читання у 9–річних, а потім пишу їхнім батькам таке: “Ми хочемо, щоб ваша дитина бачила вас за книгою хоча б кілька хвилин на день. За місяць ми знову перевіримо її навички читання, і я гарантую, що справи покращаться”. Тому що таким чином батьки роблять книжку цікавим об’єктом. Коли ти бачиш книгу у руках рідних — сам починаєш її цінувати. У мене навіть є слоган: “Читай і виховаєш читача”.
— Окрім порад від друзів, звідки ви берете ваші ідеї для книжок? Вони просто падають, як сніг на голову, скажімо, посеред ночі?
— Буває і таке. Але у випадку з моєю найпопулярнішою серією “Гаррі та повне відро динозавриків”, то це було отак. Я якось прийшов до садівничого центру, і там не було нікого, окрім маленького хлопчика із іграшковим відерцем, повним маленьких пластикових динозавриків. Йому було десь 4, і він співав своїм динозаврам, розповідав їм історії і знав усіх поіменно. І тут я подумав, що історія про хлопчика, який товаришує зі своїми іграшковими динозавриками — це хороша ідея. Я вдячний долі за той день, коли його побачив, тому що із серії “Гаррі та повне відро динозавриків” було розпродано близько 5 мільйонів книжок.
— Тепер також є багатосерійний мультик про Гаррі...
— Так, тепер він на ТБ. Але його дещо змінили. Досить захопливо, оскільки в мультяшній версії Гаррі застрибує у власне відерце, щоб потрапити у казковий світ динозавриків (цього немає у оригінальній книжці — 24). Продюсери боялися, що коли маленькі глядачі побачать, як Гаррі вирішує, скажімо, покататися на маленькій машині, то й собі подумають, що це хороша ідея, мовляв, піду-но я проїдусь маминою автівкою. Тому така зміна сюжету була необхідністю. Мультик про Гаррі зібрав чимало фанів, і я дуже вдячний за нього, проте це не зовсім те, що я написав.
— Я помітила тенденцію — часом дитячі автори наче починають соромитися того, що роблять, і перемикаються на дорослу літературу. Гадаю, Джоан Роулінг з її “Випадковою вакансією” може бути прикладом. У вас подібні думки виникали?
— О, Джоан, оце їй просто необхідно було написати такий собі зухвалий роман про наркоманів та нетверезий секс, щоб довести, що у ній тече “доросла кров”. Так, подібні думки виникають і у мене. Бо так воно і є. Ну ось, наприклад, одна з моїх перших книжок називається “Крякі Крякі—кряк!”. А тепер уявіть розмову на якійсть світській вечірці: “Чим ви займаєтеся? — Я письменник. — О, що ви пишете? Можливо, я знаю ваші книжки? — Ем, ну не знаю... Ви читали “Крякі Крякі-кряк!”?” (сміється) Не дуже воно якось привабливо. Думаю, через це проходять більшість авторів для дітей. Ось мене часто запрошують на зустрічі з дво–, три–, чотирирічними дітьми, і треба дуже постаратися, щоб втримати їхній інтерес. І мене обурює той факт, що якщо ти дорослий автор на книжковому фестивалі, то можеш собі спокійнісінько сидіти, попиваючи шампанське, і неквапом вести світську бесіду про свою книгу. А з дітьми має бути все швидко і чітко, це важка робота.
— Які основні “інгредієнти” успішної книжки для дітей?
— Вона має відповідати їхньому рівню, повинна мати щось цікаве і для батьків, аби вони із радістю читали її дитині (це дуже важливо). А також дитяча книга має відображати світ малюка і відкривати двері до нових казкових світів.
— Над чим ви зараз працюєте?
— Закінчую серію книжок для хлопчиків. Має бути щось, що б заохотило їх до читання у період, коли ентузіазм до книги починає вгасати, це десь у 9–річному віці. Це будуть короткі розділи, багато гумору, багато подій. Є ще одна історія, над якою зараз працюю, та ще не знаю, чим вона закінчиться. Але на мене сьогодні чекають 5 годин в аеропорті, тож матиму час подумати.
